15°C
Ранок 16°C
День 21°C
Вечір 20°C
Ніч 13°C
26.4526.85
29.530.15
Push-повідомлення
Отримувати повідомлення з:
Пуш повідомлення заблоковоні, включіть їх і перезавантажте сторінку.
15°C
Ранок 16°C
День 21°C
Вечір 20°C
Ніч 13°C
26.4526.85
29.530.15
Push-повідомлення
Отримувати повідомлення з:
Пуш повідомлення заблоковані, включіть їх і перезавантажте сторінку.

Сторінками минулого

Цього тижня презентуємо для читацької аудиторії газети “Львівські оголошення” спогад звичайної пересічної львів’янки, службовця Стефанії Дяк про долю її подруги, мисткині Стефанії Мельник. Передовсім, зазначимо загальні відомості про авторку спогадів: Стефанія Дяк одна із перших службовців управління культури Львівської ОДА (прийшла туди працювати в листопаді 1944р.!), потім на нетривалий час перейшла працювати на посаду секретаря до театру імені Марії Заньковецької, однак більшу частину свового життя працювала завідувачем відділу кадрів Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка. Щодо Стефанії Мельник, якій власне і присвячені спогади - то одразу зауважимо, що ця актриса для сьогоднішньої публіки є абсолютно невідомою постаттю, проте її доля є справжнім прикладом вірності собі, професії не зважаючи на жодні труднощі.

На прикладі Стефанії Дяк зайвий раз можемо переконатися, що кожен з нас є насправді носієм історії, живою пам’ятю іншого. А пропонований матеріал це - одна із таких історій, що стали легендою...

Коли восени 1945 року до Львова з Тобольська приїхав український театр імені Марії Заньковецької, я працювала в обласному управлінні в справах культури. Людей для облаштування театру на новому місці бракувало і мені запропонували перейти туди на роботу, щоб на адміністративному рівні допомогти заньківчанам швидше приступити до того, заради чого вони, власне, і приїхали сюди – виступати на сцені.

Я, звичайно, погодилася, бо саме слово «театр» магнетизувало мене. Мої приятельки теж одностайно погоджувалися, що піти працювати у театр – це подарунок долі, про який можна лише мріяти.

Реальність натомість виявилася менш феєричною. Пригадую своє розчарування, коли на пероні Львівського вокзалу, куди я поїхала зустрічати акторську трупу, замість очікуваних блискучих пань і панів побачила бідно зодягнутих і, скоріш за все, голодних чоловіків і жінок з дерев’яними валізами і клунками в руках. Важко було уявити їх у ролі Гамлета чи Офелії…

Потім почалися будні, підготовка до відкриття сезону. Пригадую появу в театрі львівських акторів Рубчака, Кривицької, Сороки. Театр оголосив також набір у театральну студію. Серед тих, хто зголосився навчатися у ній, була і Стефа Мельник.

Я працювала тоді секретаркою директора театру, а Стефа іноді забігала до мене, щоб надрукувати на машинці якісь потрібні їй папери. Так ми зблизилися.

Коли почалися репресії, родину Мельників (вони мали своє господарство в Яворові) вивезли, а майно конфіскували. Стефа уникла арешту лише тому, що перебувала на той час у Львові. Але ховатися не стала і пішла в НКВД, щоб довідатися, де її батько, мати, сестра. Прийом вів молодий майор НКВД. Він вислухав Стефу і пообіцяв повідомити, щойно з’ясується доля її рідних.

Як не дивно, але свого слова цей чоловік дотримав. Минуло кілька днів після візиту Стефи до приймальної НКВД, і той офіцер прийшов у театр. «Вашу родину вивезли в Сибір, -– повідомив він. – Про місце перебування ваших близьких я наразі не знаю, але спробую довідатися»

Нічого доброго цей візит їй, зрозуміло, не віщував. Стефа приготувалася до найгіршого… І справді, минув якийсь місяць-два, і її повідомили про те, що санкція на арешт громадянки Мельник Стефанії вже підготовлена, і чекають лише на підпис начальства. Попередив Стефу про очікуваний арешт той самий офіцер. Тепер він назвав їй своє ім’я і прізвище – Анатолій Анєнков.

Цей Анєнков закохався в Стефу. Він приходив на вистави, в яких вона грала, годинами чекав, коли вийде з приміщення театру, аби відпровадити додому. Арештувати Стефу могли будь-якої миті. Адже в театрі постійно проводили обшуки, час від часу безвісті зникали люди. Розуміючи як ніхто, всі ризики кроку, на який зважується, він все ж вирішив сховати її у свого брата, який теж служив в НКВД і мешкав у їхньому відомчому будинку на тогочасній вулиці Ватутіна. Брат був одружений, тож вигадали «легенду» про те, що Стефа є сестрою його дружини і пробуде тут лише якийсь час, поки знайде у Львові роботу.

«Якийсь час» минув швидко і треба було змінювати місце перебування Стефи, бо її розшукували. Толя винайняв у якоїсь польки кімнату. Помешкання було по вулиці Хмельницького, про нього знали лише двоє – я і Анєнков. Він часто ночував там і, очевидно, ця обставина прискорила фінал: одного дня, коли Толя пішов на службу, за Стефою приїхали…

Вона опинилася в пересильній в’язниці. З допомогою Толі ми передали їй теплий одяг, валянки. Але одного дня стало відомо, що усіх заарештованих вивозять на Сибір, і ми з ним кинулися на вокзал, на ті колії, де стояв «товарняк» з репресованими. В якому з вагонів шукати Стефу? Толя був у військовій формі, що він міг… Я побігла вздовж потяга… «Стефа, Стефа!» - я кликала її, не сподіваючись, що вона озветься.

Але раптом біля однієї з «теплушок» з маленького віконця почулося «Я тут…» Я зауважила спершу її руки, які вчепилися в ґрати, потім обличчя. Підбіг Анєнков. Стефа побачила нас. Вона встигла лише вигукнути: «Толя, врятуй мене!», і поїзд рушив.

Офіцер НКВД росіянин Анатолій Анєнков не міг звільнити репресовану галичанку Стефанію Мельник. Але ніхто не міг заборонити йому кохати. Одного дня він прийшов до театру, і сів навпроти мене. Я облишила друкувати. «Да пошли они все к такой-то матери, – сказав Аненков. – Мне во Львове делать нечего. Я еду k Стефе»!

Ясна річ, його звільнили з «органів», виключили з партії. Згодом, я довідалася, що Берія особисто здирав з його плечей погони майора НКВД. Однак, для нього, це вже не мало жодного значення. Думками він вже був зі Стефою. Адже, Анатолія Анєнкова після фронту як дуже перспективного офіцера відправили у «бандєровский город» наводити порядок і встановлювати радянську законність, а він – закохався у Стефу!

Ми листувалися з нею. Вона писала, що працює на лісозаготовках, потім – на цегельному заводі. Мене викликали «на Дзержинського», розпитували, чому я підтримую зв’язки з «врагом народа». Я відповідала, що Стефа Мельник – моя давня приятелька, і що відхрещуватися від того, з ким колись товаришував, якось не пасує... Офіцер, який мене допитував, сказав, що може допомогти мені і теж спровадити на Сибір, аби було простіше спілкуватися з «товаришкою». Був 1951 рік.

Мене, зрозуміло, цікавило, чи Толя знайшов Стефу. Вона довго нічого не повідомляла про це. Але одного разу я отримала листа, в якому вона розповіла, як склалася їхня доля.

Стефа тоді опинилася в якомусь В’яземську – певно десь в Сибіру. То була навіть не станція, а такий собі «полустанок», де потяг не зупиняється, а лише пригальмовує, аби скинути пошту, і щоб пасажир, якщо такий знайдеться, встиг вистрибнути на платформу. Толя написав їй, що приїде – хай зустрічає. Морози тоді стояли «крещенские», все замело снігом, темно. Поїзд не спізнився, прибув вчасно, але, звісно, не зупинився, а лише стишив ходу. В темряві годі було роздивитися, чи хтось висів з нього. Виглядало так, що – ніхто не приїхав. Стефа зібралася вертати. І раптом почула, як позаду зарипів сніг, і знайомий голос промовив: «Ну, здравствуй. Это я».

З приїздом Анатолія справи Стефи пішли значно краще. Він поїхав до Хабаровська і там якимось чином домігся дозволу забрати до міста і свою «бандеровку». Вони побралися, і невдовзі у них народився син Юрій. Стефа мріяла повернутися на сцену, але її російська мова бажала кращого. Врешті-решт її взяли до Хабаровського театру юного глядача на ролі лисичок і зайчиків. Вона була дуже талановитою, тому не дивно, що достатньо швидко на молоду акторку з легким українським акцентом звернули увагу режисери драматичного театру. Так вона повернулася на «велику» сцену.

Мені не хотілося б описувати якісь приватні справи моєї подруги, але я знаю напевно, що Анатолій дуже ревнував її, і через це вирішив бути ближче до дружини. Він влаштувався на роботу в театр спершу адміністратором, потім став заступником директора, а по якімсь часі – директором.

Після хрущовської «відлиги» її реабілітували. А Толі повернули його військове звання, яке він мав перед тим як звільнився з органів. Тепер ми листувалися частіше. Якось вона написала, що хотіла б повернутися в Україну, але не до Львова, бо там у неї вже нікого не лишилося. Потім листування припинилося, і я втратила з нею зв'язок. Аж одного дня мене попросили до телефону, і я почула у слухавці голос незнайомого чоловіка: «Вы не желаете повидаться с друзьями? Если желаете – приходите в гостиницу «Интурист»». І назвав номер.

Заінтригована, я вирішила піти, тим паче, що «Інтурист» знаходився зовсім поруч. Знайшла потрібну кімнату, постукала… Двері відчинилися, і я побачила Толю, Стефу і хлопчика поруч з ними. Так ми зустрілися через багато-багато років. Виявилося, що Анєнкови (Стефа мала прізвище чоловіка) приїхали до Львова з гастролями Криворізького драматичного театру, що все у них склалося добре, що вони щасливі. Ми багато говорили, трохи плакали, згадуючи минуле. Гастролі театру проходили на сцені Львівської опери, я побувала на всіх спектаклях. Коли оголошували, що роль таку-то виконувала львів'янка Стефанія Анєнкова, зал довго аплодував.

967-DSC_0031.jpg967-DSC_0031.jpg

Після того не бачилися. Про смерть Стефи мене повідомив актор театру імені Марії Заньковецької Олександр Гай. Я була в той час у відпустці. А влітку до театру надійшла телеграма. Телеграма з Кривого Року була короткою: «Померла заслужена артистка УРСР Стефанія Анєнкова». Для мене – Стефця Мельник.

Оцінки:

0

Коментарі:

user
Loading...