4°C
Ранок 7°C
День 11°C
Вечір 6°C
Ніч 9°C
2828.2
3232.6
Push-повідомлення
Отримувати повідомлення з:
Пуш повідомлення заблоковоні, включіть їх і перезавантажте сторінку.
4°C
Ранок 7°C
День 11°C
Вечір 6°C
Ніч 9°C
2828.2
3232.6
Безкоштовно в газету "ЛО"! Подати оголошення Безкоштовно
Став свідком? Розкажи іншим! Подати Матеріал
Push-повідомлення
Отримувати повідомлення з:
Пуш повідомлення заблоковані, включіть їх і перезавантажте сторінку.

Чаклунка сцени: Ганна Опанасенко-Сумська.

1610-%D0%A1%D1%83%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0.jpg1610-%D0%A1%D1%83%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0.jpgЧаклунка сцени: Ганна Опанасенко-Сумська.


Володарка Всеукраїнської премії “Жінка третього тисячоліття”, яку традиційно вручають: “нашим сучасницям, що творять сучасне і майбутнє нашої країни. Успіхи, яких були зразком і стимулом для інших”. Вона зіграла понад 150 ролей в театрі, крім того, в доробку мисткині десятки ролей у телефільмах та теле-поставах. Була провідною акторкою на сцені Львівського, Запорізького, Полтавського та Київського театрів. У 1975р. отримала звання заслужена артистка України.

Однак для широкого загалу Ганна Опанасенко-Сумська більш відома як основоположниця відомої мистецької династії - династії Сумських. Адже вона якраз одна із тих жінок-актрис, яка не тільки реалізувала себе в акторській професії, але як мама і бабуся, виховала найвідомішу в нашій країні сімейну театрально-кіно династію. Сподіваємося, що для читачів буде цікаво довідатися про родинне життя своїх улюбленців.

Пропонована розмова із Ганною Опанасенко-Сумською, з нагоди її дня народження, своєрідна проба порозмовляти про театральне мистецтво, родину, життя загалом... Адже коли дивишся збоку, то просто неможливо збагнути, скільки різноманітних знань, інтуїції, звичайної людської контактності, та ще терпіння... терпіння знадобилося цій людині, щоб стати духовним осередком, справжнім камертоном всієї своєї знаменитої родини.

  • Отже, Ганно Іванівно як починався для Вас шлях на сцену, адже Ви зростали зовсім не в театральній родині?.
  • Ганна Опанасенко-Сумська. Артисткою я стала зовсім випадково для себе, з легкою руки своєї вчительки української літератури Варвари Довженко та знаменитої артистки Поліни Нятко. Так сталося, що я в десятому класі потрапила на конкурс читців художнього слова народної самодіяльності в Демирі (наш тогочасний районний центр на Київщині - О.П-С.), після цього, як переможницю, мене висунули на обласний, а тоді, й на республіканський конкурс відповідно.

До цього конкурсу, мене готувала моя вчителька української та російської літератури Варвара Семенівна Довженко, дружина знаменитого кінорежисера Олександра Довженка. Варвара Семенівна викладала у моій рідній школі в с. Катюжанка. Саме вона підшукала для мене на конкурсну програму дуже цікавий вірш “Месники” Ісаковського. У цьому творі йдеться про події Другої світової війни, про те як нацисти над нашими людьми знущалися. Оскільки, конкурс відбувався одразу у повоєнні роки, слухачам ці речі дуже боліли, бо майже в кожній родині хтось загинув або був безвісти пропалим...

Вже на республіканському конкурсі читців, який проходив у Києві головою журі була велика актриса франківців Поліна Нятко. Вона була загальновизнаним майстром художнього слова, мала колосальний авторитет у цій справі. Відтак їй випало бути експертом на республіканському огляді народної самодіяльності. Я тоді там отримала перше місце, однак найголовніше те, що вона підійшла до мене і сказала, що мені треба вступати на театральний.

Спочатку я була приголомшена такою пропозицією, бо ж виросла в с. Катюжанка на Київщині, мала намір стати вчителькою, принаймі розглядала таку можливість. А от про театральний у нашій родині навіть не було мови. Однак, мені пощастило, з легкої руки Поліни Нятко я таки вступила до театрального.

Післявоєнний Київ, тоді все було в дефіциті, але ми жили веселим студентським життям. На моєму дипломному спектаклі “Безталанна” І. Карпенка-Карого, де я виконувала роль Софії, була присутня Поліна Нятко. Вона була дуже задоволена з побаченого, казала що не помилилась в мені, бажала подальших успіхів, було приємно слухати гарні відгуки від свого педагога, і такої знаної майстрині сцени як Поліна Моїсеївна Нятко. Пізніше, наприкінці навчання, я одружилась із Славою (Вячеславом Гнатовичем Сумським - при. ред.), в нас народилась донька Наталка. Я деякий час перебувала в декретній відпустці в своєму рідному селі, Слава закінчував акторський курс... Після закінчення навчання ми отримали направлення до Львова у театр імені Марії Заньковецької.

  • К. С. А які Ваші враження про львівську публіку? Адже Ви як представники тогочасного молодого покоління театру імені Марії Заньковецької вперше презентували для Львова український театр як самодостатню мистецьку одиницю?
  • Г. О-С. По війні Львів придивлявся, як Театр імені. Марії Заньковецької приживається на Галичині. Заньківчани зрозуміли свою місію першого державного українського театру в краї, та й у Львові. Тому, я б сказала, що саме приязнь визначала взаємини з глядачем, репертуарну лінію й навіть кадрове формування колективу, від творчого до технічного складу.

Коли ми приїхали до Львова, то оселилися в гуртожитку при театрі, нас одразу навантажили роботою, ролями. На тоді в заньківчанському репертуарі було багато передовсім української класики, були вистави й на тогочасну радянську тематику, і звичайно, зарубіжна класика. В репертуарі були справжні заньківчанські сценічні шлягери: “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького, “Вій, вітерець!” Я. Ранійса, “Тарас Бульба” М. Старицького (за М. Гоголем), “Сорочинський ярмарок” М. Гоголя, “Циганка Аза” М. Старицького, “Назар Стодоля” та “Гайдамаки” Т. Шевченка, “Гамлет” В. Шекспіра та багато ін.

Взагалі, заньківчанський колектив тоді перебував на великому піднесені, тут працювала ціла плеяда чудових режисерів: Борис Романицький, Валерій Івченко, Олекса Ріпко, Борис Тягно, Василь Харченко, Іван Богаченко. Не можу не згадати про чудовий акторський ансамбль, заньківчанських корифеїв з якими мала честь виступати на одній сцені у Львові: Борис Романицький, Надія Доценко, Володимир Данченко, Леся Кривицька, Василь Яременко, Доміан Козачковський, Фаїна Гаєнко, Любов Каганова та Володимир Аркушенко, Борис Мірус, Олександр Гринько.

1648-1111.jpg1648-1111.jpg

Для мене з Львовом пов’язана ще одна важлива подія в житті нашої родини: тут народилась наша ще одна донька - Оля. Однак, Славі, вже відомому на той час львівському акторові запропонували спочатку роль Уріеля Акости в однойменні драмі К. Гуцкова у Києві, і тому ми поїхали з Львова до Києва. А по приїзді, виявилося, що стосунки тогочасного СРСР і держави Ізраїль значно погіршилися, і Хрущов наказав зняти з репертуару всіх театрів твори ,де є згадки про єврейську тематику. “Уріель Акоста” прямо підпадав під цю заборону. А тут посилилась радянська цензура: внаслідок директиви тогочасного партійного керівництва про скорочення частки національної класики в українському театрі та кіно, той репертуар який був пропонований нам із Славою в Києві, ще напередодні, став значно скороченим. Ми опинились у доволі складній і суперечливій ситуації. Однак вихід із становища знайшовся швидко: режисер Володимир Грипич, якого тільки-но призначили головним режисером у Запоріжжі запропонував нам поїхати разом з ним на працю до запорізького театру ми радо погодилися.

А як складався Ваш творчий шлях по приїзді до Запоріжжя?

  • Г. О-С. Нам справді було добре у Запоріжжі. Саме там я отримала у 1976р. звання заслуженої артистки. Рівно ж як і Слава отримав звання народного артиста, паралельно багато знімався у тогочасних телефільмах та кіно. Після Запоріжжя, ми деякий час працювали ще в Полтавському театрі ім. М. Гоголя, а на початку 90-х переїхали до Києва. Адже наші діти на той час вже стали актрисами в київських театрах, народились внуки, тому ми вирішили бути всі разом. При цьому не хочу сказати, що за довге артистичне життя в театрі нас супроводжувала цілковита ідилія, насправді бувало різного...
  • Ганно Іванівно, розкажіть, на останок, якийсь комічний випадок із свого життя, їх, очевидно, за тривале творче життя було немало?
  • Г. О-С. Якось, мене з доньками, запросила до себе на передачу на жаль, покійна нині, Тамара Щербатюк, незмінна ведуча програми “Надвечір’я”. Ми і в житті дружили родинами, бо навчались разом у театральному інституті.

Так от, була я на тій телепередачі разом з доньками Наталкою та Олею, розмовляли, співали, словом, все як звичайно. Але там був такий справді курйозний момент, коли телеглядачі, або присутня публіка могли ставити різні питання. Звичайно більшість питань було адресовані моїм дітям, Наталі та Олі. І тут, раптом, одна із глядачок звернулася особисто до мене із таким доволі несподіваним “кусючим” питанням: “от Ваші доньки, зяті, всі мають звання народних артистів, є лауреатами усіх можливих кіно- і теле- нагород, а Ви отак скромно - “ всього лише заслужена артистка”. Чи Вам за це не образливо? мовляв, хай Ваші діти “допоможуть” Вам отримати звання народної”. Уявляєте? а йде прямий ефір на всю країну! Настала така пауза, у Тамари німе питання: що ж робити, як вийти із делікатної ситуації? А я цій глядачці спокійно, без жодних нервів, запинок відповіла: “От вони, мої доньки, - а я сиділа поміж Наталі і Олі - народні артистки України, а я міжНародна, бо сиджу між двома народними, а тому мені зовсім не образливо”. Спочатку, секундна пауза, а тоді всі дуже сміялись. Жарт всім сподобався.

Оцінки:

0

Коментарі:

user
Loading...